Страх як союзник

Давайте відразу про хибні гіпотези на реальних прикладах. Бєлгород. Курськ. Таганрог. Воронєж. Особливо на прикладі Бєлгорода зі всіма його околицями та селами.

Бачите там єдність, черги у військкомати? ТРО чи його аналоги? Ні. Ви не побачите там навіть цивільного або військового волонтерства. Нічого з того, в чому нас переконували. Згадайте все це «ми вдаримо, а це їх обʼєднає/мобілізує» тощо. Не сталось. Факт. Єдиний фактор мобілізації – гроші та страх. Не за свій дім – страх загрози від режиму.

Тому фактор страху має працювати в інший бік. Якщо він не мобілізує як українців, він безумовно деморалізує. Аксіома.

Отже нам прямо зараз потрібен “фактор страху". Скрізь, де ми можемо дотягнутись. Кожен мешканець прикордоння Росії має засинати з думками, як українець у 22-24. Прилетить – не прилетить. Вибухне – Не вибухне.

З тим вибором. Укриття, дім, дві стіни. Та повна невизначеність.

Пора публічно відійти від тверджень на кшталт “ми не будемо йти на Москву”. Будемо. В кожне село будемо йти. Нехай та "дєрєвня" з Воронежем озираються, чи немає там наших ДРГ.

Те саме на окупованих територіях, звідки війна чомусь зникла.

Результат вразить і вразить швидко. Повзучий страх та плітки зроблять свою справу. Особливо зараз, коли вони почали здогадуватись та почав спадати рівень мобілізації.

Ми мусимо привести війну там, де її не було. Та повернути туди, звідки вона прийшла.

Фактор страху – наш партнер. І ми маємо їм скористатись. Зараз. Час настав.