"Тебе не може не надихати боєць, який прийшов на марафон на двох бігових протезах, і поки чекаємо старту, він танцює з тобою", - очільниця американського благодійного фонду "Revived Soldiers Ukraine" Тетяна Руденька

І є люди, які всі роки війни займаються такими пораненими. Одна з них — Тетяна Руденька. Руденька – це не прізвище. Так її ідентифікували за кольором волосся спочатку у байкерському комьюніті, а згодом і у госпітально-волонтерському середовищі. Так і пішло. Сьогодні вона допомагає важкопораненим бійцям отримувати сучасні протези, знаходити гроші на "розумні" колінні суглоби, бігові залізні ноги і т.д.. Про те, як вона потрапила саме в цей напрямок, ми і поговорили. Та, звісно, не лише про це.

"КОЛИ ВПЕРШЕ ЗАЙШЛА У КИЇВСЬКИЙ ШПИТАЛЬ, ВІДЧУЛА… ПРОВИНУ"

- Як ти потрапила у волонтерство 2014 року? У тебе особисто все починалося зі шпиталю?

- Я не відразу потрапила в госпіталь, не з перших днів... Загалом, для мене і Революція гідності пройшла якось так… повз. Я неодноразово пояснювала: всю Помаранчеву революцію, від початку і до кінця, я була з мітингувальниками, але потім сталося дуже велике розчарування. Тому в другу революцію я взагалі не вірила. Це було так: приїхала, купила якісь ліки, теплі речі, одяг чи їжу, привезла – і все, поїхала собі працювати і жити своїм життям. Навіть навесні 2014 року їздила на відпочинок.

Оскільки я катаюся на мотоциклі, влітку збирається наша тусовка, ми катаємося, п’ємо каву, спілкуємося. І все частіше порушувалося питання, що у нас на Сході війна, та в оточенні у мене і хлопців ніхто з близьких та рідних не воював, ніхто не був дотичний до цього. У когось із хлопців виникло бажання бути хоч чимось корисними. Єдине місце, про яке ми знали, що там військові, — це шпиталь. Приїхали до керівника госпіталю, запропонували робити для хлопців байкерські пікніки, щоб просто відволікти їх, бо ми розуміли, що в стінах лікарні не дуже весело. Нам дозволили. Перший мій приїзд був у серпні 2014 року. Їхала туди у дуже гарному настрої: сонечко, тепло, мотоцикл, весело… Потім мені стало невесело. Мені було дуже соромно. Пам’ятаю першого бійця, якого побачила. Його привезли на візочку. Біля альтанки в шпиталі нам дозволили робити пікнік, ми почали смажити байкерські ковбаски. Нам розгорнули умовний стіл, ми з дівчатами рубали там овочі, хліб. І я побачила на візочку Діму: 20 з невеличким років, ноги в апаратах АЗФ. Я навіть не знала, що це таке. Це тепер я така підкована. Просто приїздить на візочку молодий хлопчина, весь в залізі, ноги перебиті, прострілені, страшні рани… Він тоді звернувся до мого друга Макса і попросив, щоб той його покатав на мотоциклі. Ми тоді дуже вигрібли від керівництва шпиталю за те катання…

Це був мій перший візит в госпіталь. Я тоді намагалася навіть не дивитися на хлопців…

- Після цього можна було більше ніколи не зайти в шпиталь… Тим більше відчуваючи сором…

- Я навіть зараз відчуваю те величезне почуття провини. Ці хлопці… Їм по 20 з чимось років! Я приїхала на роботу і сказала своїм керівникам, що, якщо буду справлятися до обіду, то в певний день після обіду буду їздити в шпиталь… Перша волонтер, з якою я законтачила в госпіталі, це була Іра Романюха. Я до неї телефонувала, питала, в чому є потреба. Писала хлопцям-байкерам, мої шефи долучалися. Приїжджала в "Ашан" в "Оушен Плаза", скупляла все максимально на ті гроші, які мені скидали, привозила під травматологію. Дзвонила до Іри, вона приходила, все забирала – а я не заходила у госпіталь. Потім – якщо не помиляюся, це було у грудні, — хтось із бійців побачив мене на території – я чекала, щоб у мене забрали пакунки. Каже: "О! Я вас пам’ятаю, ви їздите на мотоциклі. А чому ви до нас не приходите?" І мені стало знову соромно, типу: а що мені, і правда, заважає до них заходити?

Ніколи не забуду перше відділення, куди я прийшла. Це була травматологія, другий поверх, п’ята палата. С правого боку першим лежав Андрій Станович, поранення ніг. Я взагалі не розуміла, що мені там робити. Я звичайна цивільна людина, не маю медичної освіти і не мала жодного уявлення, що там роблять волонтери. Перше, що мені спало на думку, коли я зайшла в цю палату і побачила, що біля умивальника на столі брудний посуд, — почати його мити. Я тоді не знала, що їжу розвозять хлопцям з кухні, потім ці тарілки забирають і там миють. Я просто стала мити посуд – відчувала, що потрібно хоч щось зробити. А потім хтось попросив: "Зробіть, будь ласка, чай", інші – "Зробіть бутербродик, відкрийте холодильник, у нас там є ковбаска". І все. Так і пішло. Почала їздити в госпіталь.

Оскільки це був кінець 2014 року, Донецький аеропорт, звісно, ми всі слідкували за цими подіями. Більше інформації нам давала Аня Гвоздяр, я з нею познайомилася в госпіталі. Вона найбільше могла нам розказати. Перший, з ким я стикнулася і з ким мені хотілося спілкуватися, то був Стас Стовбан. Він якось не дуже був налаштований на розмови, але ми постійно до нього приходили. Мені часом навіть здавалося, що ми його дратуємо, що йому хотілося би бути самому, щоб його ніхто не займав. Але волонтери – це ж такі люди, які залітають у палату, незважаючи на те, хочеш ти, щоб вони до тебе прийшли, чи не хочеш (сміється). Когось ми дратували, когось розважали, когось жаліли, підтримували і так далі…

Я взагалі не пам’ятаю, щоб хтось з нас колись при хлопцях в палаті плакав. Це могло бути потім. Одна одну підтримували, бо нам також важко було, не знали, як з цим справлятися. Але ми намагалися ніколи не показувати… Мені взагалі здавалося, що не витримаю в госпіталі. Все життя мені здавалося, що дуже боюся крові, ран і так далі. І зловила себе в госпіталі на думці: коли потрібна допомога, напевне, підсвідомість працює так, що ти просто береш і робиш. А як інакше, якщо цьому хлопцю просто нема більш кому допомогти.

- Зараз це також проблема, кажуть: "Чим я можу допомогти?" І багато хто пропонує: "Йдіть у шпиталь". Ну от, людина прийде у шпиталь. І що далі? Що б ти порадила людям, які хочуть помагати, відчувають цю потребу, але не знають, як діяти?

- Всі ці майже десять років багато людей зверталися не тільки до мене – до всіх, хто з 2014 року: "Я хочу допомагати, хочу щось робити, хочу в госпіталь". Насамперед потрібно розуміти, чи зможете ви це витримати. Наші прекрасні лікарі, хірурги, — це теж специфічний контингент. Я тільки в госпіталі зрозуміла, чому у лікарів завжди такий чорний гумор. З часом ми, волонтери, теж стали так жартувати… Передусім людина має бути чесною з собою: чи вона це витримає. Це зовсім непросто. Тому що ти можеш прийти – а боєць буде не в настрої, може часом сказати і на підвищених тонах, і нецензурно. Були такі жіночки, що ображалися. Я не думаю, що це правильно. В госпіталі багато горя і болю. Найважче, звісно, хлопцям, але вони – воїни, і вони ними будуть до кінця свого життя. Я, наприклад, не дуже люблю, коли виходить мама з палати, плаче, а хтось підходить і каже їй: "Все буде добре", Ні, не буде добре – так, як було, все буде інакше. Тож треба зрозуміти, чи можеш туди піти.

Допомагати, звісно, треба. Тим, хто хоче зараз долучитися, я би радила звернутися у спільноти волонтерів. Їх дуже багато, вони вже давно в цьому всьому… Пишіть їм, питайте, яка треба допомога. Вона також є різна. Я щиро вірю, що ті люди, які хочуть бути дотичними, все роблять щиро. Але щоб ваша робота була не марною, запитайте в тих, хто знає, хто там майже кожен день чи через день, вони вас точно скерують і точно підкажуть. Тому що все має бути організовано правильно. Так і ви будете розуміти і відчувати, що зробили це правильно і допомогли, і волонтерам буде простіше, тому що… Дуже часто було таке, що люди приносять речі, які взагалі не потрібні. І ти не хочеш людину ображати, бо вона це робила від щирого серця, вона вважає, що це правильно. Тому дуже акуратно пояснюємо. Думаю, кожен волонтер з 2014 року, незалежно від того, де він допомагає – чи це на бойові напрямки, бригади, госпіталі, чи центри, чи родинам загиблих і так далі, — вас точно скерує. Тому що коли волонтер працює багато років, він знає, де, кому і яка потрібна допомога.

- Як ти потрапила саме у протезування? Як це відбувалося і чому саме з цією організацією?

- Мені здається, цим займалися всі волонтери, хто з 2014 року в шпиталі. Тоді ніхто не знав, що робити, куди бігти. Професіоналів у цій справі можна було по пальцях однієї руки порахувати. Можна сказати, що волонтери і хлопці разом проходили цей шлях. Думаю, ті, хто в темі, пам’ятають, що у 2014 році збиралися величезні суми для того, щоб хлопців відправити за кордон на протезування. Це вже потім, з часом, почали дізнаватися, які у нас є протезні підприємства, держава почала включатися і опрацьовувати державну програму протезування. Зараз ви можете зайти на сайт Мінсоцполітики і переглянути постанову, що саме передбачено для військовослужбовця, який втратив кінцівку у зв’язку з захистом Батьківщини.

З 2022 року очолюю представництво американського благодійного фонду "Revived Soldiers Ukraine" в Україні, очолюю реабілітаційні центри "Next step Ukraine", які були відкриті для допомоги і реабілітації наших важкопоранених захисників. Перший відкрився у 2018 році і – ура! – наприкінці минулого року ми відкрили ще один центр.

Чому я очолюю фонд? Попереднім директором фонду є військовослужбовець Дмитро Шатровський, багато хто його знає. Звісно, коли почалася повномасштабна війна, у нього не стояло питання, що робити. Так, як всі наші хлопці, що воювали з 2014-го, він пішов відбивати Ірпінь, Бучу, Гостомель, Україну. Отримав важке кульове поранення в голову. Слава Богу, живий, прооперований, встановлена пластина. Але він військовий, він — воїн. Коли я останній раз з ним спілкувалася, Дмитро сказав: "Я хочу бути корисним. Я б хотів повернутися до хлопців, але лікарі забороняють". Тому він зараз навчає бійців, тренує їх, і я вважаю, що це дуже правильно, це дуже хороший напрямок.

Ірина Ващук, президентка фонду, з одним з українських поранених, який дістав важке поранення на війні в Україні і протезується в Америці

А президентка нашого фонду Ірина Ващук — професійна спортсменка, яка багато років живе у Сполучених Штатах. Для неї війна також почалася у 2014 році. Тоді вона почала допомагати важкопораненим, забирала їх до США. У 2015 році заснувала фонд. Вона мені зателефонувала: "Ти розумієш, що роботи буде багато, поранених безліч, важких в тому числі". І запитала, чи готова я працювати з нею, з фондом – очолити напрямок важкопоранених, реабілітації і протезування за кордоном.

Я не одразу погодилася, не одразу сказала "так". Тому що тоді ще багато чого було незрозуміло. Це був квітень 2022 року. Команда фонду, реабілітологи, адміністратори виїхали, хто куди. Більшість команди переїхала на Західну Україну. Іра почала активно допомагати, закуповувати все, що тільки можливо: машини, генератори, тепловізори, допомога лікарням, госпіталям (рентген-апарати, УЗД, автівки для медичної евакуації). У Львові команда все це розподіляла на різні напрямки. Я не готова була їхати до Львова, я весь час залишалася в Києві, єдине що — переїхала з лівого берега на правий. Тут, у Києві, ми акумулювали допомогу хлопцям. Було незрозуміло, як взагалі буде далі, встоїмо ми чи не встоїмо. Сказала Ірині: "Давай ми повернемося до цього питання пізніше, коли стане більш-менш зрозумілою ситуація". І ми повернулися до цього десь у травні. Тоді команда готова була вже повернутися. Щоправда, відновлювали роботу тільки з одним нашим реабілітологом — з Мартою. Два інші реабілітологи пішли воювати. В червні центр знову запустився. Було прийняте рішення допомогти цивільному населенню, яке постраждало внаслідок повномасштабки. До Марти почали приходити люди, хто з чим. Це було страшно, коли і підлітки, і діти, і люди похилого віку з ампутаціями, з вирваними м’язами… Це було місцеве населення. Людей було дуже багато – Ірпінь, Буча, Гостомель… Кому могли, ми допомогли. Це дуже важко згадувати. Я перший раз поїхала туди з хлопцями, коли вже все відбили, і не змогла навіть вийти з машини. Я просто плакала, у мене була істерика, я не могла дихати. Це був такий внутрішній біль і страх… Не можу описати ті почуття.

Я не виїжджала з міста, а намагалася допомагати в Києві, чим могла і як могла… Вдень їздила і забирала посилки, які приходили з Європи чи Америки, або в наші військові магазини — дякую і "Мілітаристу", і "Ібісу" і всім іншим, які, незважаючи ні на що, працювали… Це просто був конвеєр. Нам, волонтерам, і хлопцям-військовим в перші дні просто безкоштовно роздавали все, що було на складах. Могли подзвонити серед ночі: "Таню, о шостій ранку заїде фура" — і все, ми зранку вже були там і грузили все потрібне хлопцям. Або вони приїжджали вночі, забирали ці шоломи, броніки, машини. І розповідали дуже страшні речі, дуже страшні.

"ЦИВІЛЬНЕ НАСЕЛЕННЯ НЕ УЯВЛЯЄ КІЛЬКІСТЬ ПОРАНЕНИХ, ЩО У НАС ЗАДІЯНІ ВСІ ЦИВІЛЬНІ ЛІКАРНІ"

- Коли ти зрозуміла, що ми в результаті повномасштабної війни отримаємо таку кількість ампутацій?

- Я розуміла, що буде багато поранених. Коли почалася повномасштабка, якийсь період часу навіть не думала, не усвідомлювала до кінця, чи не хотіла сама собі зізнатися в тому, що це буде величезна трагедія. Коли постійно спілкуєшся з хлопцями, знаєш, які втрати. Я так не люблю оці "двохсоті", "трьохсоті"… І коли ти розумієш, які ми маємо втрати, як багато зниклих безвісти та полонених, і тут же бачиш кількість поранених – тільки по одному батальйону чи по одній бригаді, то приходить усвідомлення, що це все торба.

Я пам’ятаю, десь у червні прийшла до нас лікарка, у якої чоловіка і сина орки забрали у Білорусь. Чоловіку прострелили коліна, його згодом повернули через Курськ. А сина не повернули, сина вона шукала — молодий хлопчина, 18 років. Ми з нею спілкуємося, вона каже, що їм в лікарні багато чого не вистачає, бо поранених везуть. Питає, до кого звернутися. Я кажу: "Допоможемо по медицині, чим зможемо". А одна жінка стоїть біля нас і питає її: "А чому до вас везуть поранених?" І я розумію, що цивільне населення не уявляє кількість поранених, що у нас задіяні всі цивільні лікарні, бо госпіталі можна по пальцях перелічити. Коли до мене звернулися з Португалії, що хочуть щось передати військовому госпіталю, я сказала: "Будь ласка, давайте я скерую вас на цивільні лікарні – там дуже потрібна допомога". – "Ми тільки військовим, цивільним – ні". Кажу: "Ви просто не усвідомлюєте масштаби. У нас всі лікарні забиті пораненими. Всі! Немає жодної лікарні, яка б не приймала поранених". Для людей це було відкриття.

- Як розвивалося протезування військових у нашій країні?

- Спочатку я дізналася про наших протезистів з Подолу під керівництвом Олександра Павловича Стеценка. Його контакт тоді був у всіх – у волонтерів, лікарів. Тоді ж дізналася, що у нас є державна програма. До цього не знала, що, якщо цивільна людина втратила кінцівку, держава їй гарантує відповідний ортопедичний виріб. Потім я десь побачила статтю про відкриття простору "Без обмежень". Мені стало цікаво. Почали моніторити. Той самий Олександр Павлович Стеценко багатьох скеровував, розповідав, ділився інформацією. Взагалі, все необхідне можна було дізнатися від нього. Паралельно включалися наші діаспори з багатьох країн, наших хлопців забирали за кордон. Першого, кого забрали за кордон, коли я почала волонтерити, був Назар Барилко. У нього була дуже висока ампутація, і тут вагалися, зможуть йому зробити протез чи не зможуть. Він став першим, кого я знаю, хто з високою ампутацією поїхав протезуватися за кордон. Пам’ятаю, мені було дуже цікаво, коли він повернувся. Він розповідав, як там взагалі ставляться до ветеранів, які є ветеранські будинки, яка психологічна допомога, реабілітація. Він там дуже багато спілкувався. Направду, у 2014 році я не дуже розуміла: ну, типу, зажило поранення – і все. Хай іде додому. Потім почала дізнаватися, що обов’язково треба реабілітуватися, особливо якщо це важке поранення, ортопедичне.

За десять років дуже багато чого дізналася і відкрила для себе. Тому що цивільна людина як живе: зламала палець – зняли гіпс, все зрослося, все нормально. А що таке реабілітація?.. Навіщо вона потрібна? У нас прекрасний реабілітолог у відділенні травматології пані Стефанія, я її безкінечно поважаю. Вона працює з хлопцями, прекрасний спеціаліст. І знову ж таки, мені було дуже незвично, як у нас часом спілкуються з хлопцями лікарі чи реабілітологи. А потім стало зрозуміло, чому: не всі хлопці хочуть щось робити, ліняться. Вона обходила кожну палату, з кожним говорила, дивилася, запрошувала до себе в кабінет ЛФК: руку треба розробляти, на ногу вчитися ставати і так далі. Це дуже важка, але дуже важлива робота.

І з того часу я говорю з року в рік: у нас немає культури психологічної і фізичної реабілітації. Люди думають, що це щось таке, що можна десь колись потім отримати, а може, й не треба взагалі. В наш центр дуже часто звертаються хлопці, у яких після поранення пройшло вже роки півтора: "Та я думав, реабілітація – це щось таке, прийти, попити водички, прийняти якісь грязьові ванни, солі…" Тому, на жаль, у нас цей момент опускають. А особливо після того, як я поїхала за кордон і подивилася, як там працюють з різними людьми… Я не кажу зараз про військових, хоча останній мій візит був у протезний центр в Орландо, де, окрім військових, протезують і цивільне населення. Що мене здивувало: там досить чимало дітей, і ними одразу займаються.

Ті протезні майстерні у нас, з якими я співпрацюю з 2014 року, роблять для хлопців максимум. Я всюди кажу: будь ласка, звертайтеся вчасно. І психологічна реабілітація, допомога – це не щось стидне. Слава Богу, зараз це вже стало більшою нормою, ніж у 2014-15 роках. Тоді, коли чули про психолога, це ніби на них ставили якесь тавро. Робота з психологом не означає, що ти хворий. До когось нормально достукуєшся, пояснюєш, а хтось категорично – ні. А хтось, може, вже має якийсь негативний досвід.

Вони – інакші. Але… Може, мою думку хтось не поділяє, та хочу сказати: люди з ампутаціями більш здорові, ніж ми.

- До 2022 року ти бачила на власні очі такі важки ампутації, коли немає, наприклад, обох рук та ноги? Такі комбіновані і важкі ампутації були вже тоді?

- Перша людина, яку я побачила без обох рук і обох ніг, — це Вадим Свириденко, його всі знають. Я приїхала тоді до Олени у опіковий центр, там його зустріла. Була шокована. А він заходить у волонтерський центр, гаком бере пакетик насіння (там є дірочка) і каже: "Ну, все, я взяв і пішов". Я подумала: "Боже, це нереальна людина! Просто нереальна!" Він був найважчий.

Але давай направду: з ампутаціями рук були дуже поодинокі випадки. Я практично всіх їх знаю. А зараз – це просто страшне… І найгірше, що дуже багато травматичних ампутацій рук і ніг внаслідок турнікетного синдрому. Коли всякі можновладці розказують про "золоту годину" евакуації… А ти ж знаєш цих медиків. Я, по-перше, хочу вклонитися всім їм до землі, тому що взагалі не уявляю, що вони там переживають, як вони це витримують. Знаю багатьох дівчат і хлопців. Знаю, що всіма силами, правдами-неправдами вони намагаються евакуювати, але… Давайте направду: ні про яку "золоту годину" не йдеться. Будьте чесними, не треба обманювати. І, на жаль, внаслідок турнікетного синдрому ми маємо дуже багато захисників з ампутаціями. Наш фонд стикнувся минулого року з найтяжчим нашим особистим випадком. Так, ми забирали хлопців на протезування. Але ті випадки, які ми забираємо зараз… На нас багато хто ображається: "А чого ви нам відмовляєте?" Тому що коли я уточнюю і знаю, що коліно збережене, це не наш випадок. Окрім випадків, коли мені дзвонять командири і просять зробити підсилений протез, тому що це цінний кадр, і він повертається на фронт. Тобто, він навіть не звільняється, буде продовжувати воювати.

А найважчий випадок… Андрій вже повернувся в Україну. А тоді з Головного управління розвідки мене попросили приїхати, познайомитися з бійцем. Я приїжджаю – лежить боєць без двох рук, без ноги, друга нога під питанням. Дівчата-волонтери зробили йому пов’язку для сну у вигляді котика (посміхається.), тому що одне око він втратив, друге також було під питанням. І ти навіть не знаєш, що сказати… Коли мені подзвонила Іра, я їй сказала: "Єдиний плюс в тому, що тут лікті на місці. Більше плюсів я поки не бачу". З такими важкими пацієнтами треба розуміти, і неодноразово мені доводилося пояснювати хлопцям, особливо тим, які втратили очі, і просять їх забрати, а ми не можемо їх забрати, тому що для роботи біонічними руками потрібно бачити. Ти не можеш не бачити! І от Андрій – це був такий під багатьма знаками запитання. Я дуже вдячна всім офтальмологам, які відгукнулися, і всім дівчатам-волонтерам, які возили Андрія по різним клінікам. У нас було питання зберегти хоч якийсь відсоток зору. І коли мене набрали і сказали, що у нього відсотків п’ятнадцять чи двадцять… Я до Андрія приїжджала постійно, і перше маркування у мене було: я приходжу і кажу "привіт", а він мені мав відповісти. Він мене впізнав по голосу чи тому, що побачив? Перший час це було тільки по голосу. А одного разу сказав: "Ви така висока і у вас таке довге волосся!" — і я зрозуміла, що він мене бачить. Це було таке щастя! Тоді ми зрозуміли, що є шанс зробити йому біонічні протези, але роботи буде дуже багато. І ми його забрали. Він перебував у Штатах дев’ять місяців. Треба розуміти, що при такому важкому пораненні може вилізти все, що завгодно, якийсь уламок, який не побачили. Плюс там ми продовжували займатися його оком, намагалися покращити відсоток зору. Коли я прилетіла в Чикаго, привезла хлопців, то побачила Андрія. Він такий: "Таня, я дуже радий вас бачити!" Він мене бачить – це таке щастя! Зараз він повернувся. Він дуже крутий чувак, без кінця жартує… Він хоче бути корисним, хоче назад до командира, хоче вчити молоде поповнення, яке приходить, передавати свій досвід. Каже: "Я розумію, що повноцінно воювати не буду, хоча про це мрію кожен день". Але навчити, підготувати, передати свій досвід він може.

- Які протези йому зробили?

- У нього кілька протезів. Ми зробили комбіноване протезування, він може міняти протези. У нього є і гак, і лопата... Це вже відповідно до того, що йому треба. Плюс ми зробили йому біонічну ногу, робили операцію на другу ногу. Вона врятована, щоправда, не дуже добре зростається. Зробили спеціальну конструкцію внутрішню, будемо сподіватися, що все зростеться. Він ходить, але… як кажуть: не дмухати, не дмухати, щоб все нормально зрослося. З ампутацією ніг трохи інакше.

- На мій дилетантський погляд, втрата ноги і протезування ніг все одно трохи легше, ніж ситуація з руками. Руки людині замінити нічим неможливо. Жодна біонічна рука не зробить все те, що може жива.

- Так. Але, на жаль, ми маємо такі випадки ампутації ніг, коли нічого неможливо зробити. Надскладні ампутації бувають. Та ще й зараз величезна проблема з інфекцією. Нещодавно ми забрали двох хлопців. У бійця 5-ої штурмової подвійна ампутація, хоча коліна збережені, але у нього інфекція, і без кінця реампутують. І щоб зберегти коліна, ми його забрали. Додавимо інфекцію, потім запротезуємо. Щодо ще одного бійця нас попросили лікарі – ті, що знають нас ще з 2014 року. Подзвонив хірург: "Забирайте, тому що було вже три чи чотири реампутації, ще трохи – і вже не буде на що протезувати". Також інфекція...

Часом мені незручно, коли дзвонить дружина або мама бійця: "У мого сина надвисока ампутація". Кажу: "Мені треба її бачити". – "Як я вам покажу?!" — "Ви маєте його сфотографувати у спідній білизні, щоб я побачила висоту культі". – "Це дуже особисті фотографії!" — "Інакше я не зможу погодити з протезним, чи візьмуться вони за цей випадок". Доводиться пояснювати, чому я прошу такі фотографії – не тому, що хочу побачити людину у задраній спідній білизні, а тому, що мені треба бачити цей випадок, щоб зрозуміти, чи можемо ми допомогти. Доводиться і такі речі пояснювати. Та я розумію і не ображаюся. Люди ж не кожен день мають з цим справу, а ми маємо дуже-дуже давно.

- Ти сама кажеш: є постанова, що кожен, хто втратив кінцівку, має отримати протез за кошти держави. Але по кожному бійцю є збори коштів. Як на них реагувати? Ці збори відбуваються регулярно, але ж все має забезпечити держава.

- І ми в тому числі збираємо. Нам недавно прилітало за те, що ми мало не заробітчани і робимо собі піар на цих хлопцях. Тут треба розуміти. По-перше, хочу зазначити: так, державна програма працює, це чесно. Це не 2014-15 роки, коли ми носилися туди-сюди і не розуміли, де і що. Наш фонд (я відповідаю лише за нашу команду) популяризує державну програму протезування. І дуже часто ми стикаємося з проханнями, особливо коли ампутація низька, легка: "Заберіть в Америку!" Вам туди не потрібно, тому що у нас є спеціалісти, які працюють на німецьких, американських комплектуючих, роблять хороші протези. Але люди думають, що за кордоном буде щось таке, що він завтра поскаче, побіжить, все буде окей, і це буде, як здорова нога. Ні. Де би ви не протезувалися, жоден протез, який би вам не запропонували, не замінить живу ногу чи руку. З цим треба змиритися. Тому кожен кейс ми ведемо спочатку тут, робимо державне протезування. Ми йдемо до спеціалістів, спілкуємося з ними, показуємо кожен випадок окремо. Так, бувають такі випадки, коли наші протезисти говорять: "Ми не зможемо зробити". Окрім випадків (а це 80 відсотків наших підопічних), в яких є інфекції. Тому що жоден протезист не буде братися за протезування, якщо є інфекція, це зрозуміло.

Тому ми скеровуємо, говоримо, до кого звернутися, кого ми можемо радити в тому чи іншому регіоні. Якщо я не знаю якісь протезні, телефоную до тих спеціалістів, хто може знати, уточнюю. Тому що часто може бути красива картинка, але що за нею робиться, я не знаю. Я не контролюючий орган, я не маю цього робити. Але б я дуже хотіла, щоб це було на рівні держави. Тому що коли нам на черговому "круглому столі" кажуть: от у нас понад 80 протезних підприємств по державній програмі… Окей, гуд. Та я знаю, що по деяким вже є питання. Коли приходять з Рахункової палати, роблять перевірку, виявляється, що за стопу списують одну суму, а ставлять зовсім не ту стопу, за яку списали. У мене виникають питання…

Я ніколи нікого не агітую: давайте до нас… Ні, до нас дзвонять, до нас просяться. В першу чергу ми дослухаємося до наших протезистів, які тут, або спільно щось робимо. В першу чергу відгукуємося на прохання наших травматологів, хірургів, які часто нам говорять: "Тут дуже сильна інфекція, ми не зможемо її зараз вивести оперативно, його немає куди ізолювати…" Наприклад, у нас був боєць, хлопчина,у якого одна нога була ампутована, а друга під загрозою: інфекція, нога сім чи вісім місяців не заживає. Ми його привезли в Америку, він там мало не з’їхав з глузду, бо його довелося ізолювати в бокс на сім чи вісім тижнів – настільки все було глибоко і важко. Коли підбирали антибіотики, у нього організм навіть не реагував на них. Тому перш ніж відправляти за кордон, треба вивчити кожен випадок. Це або боєць, який має легку ампутацію, але він вертається служити, воювати, або інфекція і надвисокі складні випадки ампутацій.

- На що ви тоді збираєте гроші, власне, якщо держава фінансує?

- Держава не може нам як фонду компенсувати всі наші витрати. Держава компенсує їх тут тим протезним майстерням, з якими має договір, які пройшли сертифікацію і так далі. А ми, благодійники, забираємо поранених за кордон, допомагаємо там. Дружні фонди, діаспори, бізнес, який нас вже добре знає, допомагають.

- Тобто, лікування кожного бійця у вас в фонді оплачується за забрані кошти?

- Так. Ми не робимо якійсь міфічний окремий збір. У нас іде робота по кожному бійцю… Ми спочатку відправляємо документи. Лікарі за кордоном мають дати підтвердження, що беруться за цей випадок. Або, якщо необхідні додаткові обстеження, про це повідомляють. Після цього ми звертаємося в протезний, що маємо намір привести такого бійця, вивести інфекцію, поки що культі на рівні от такої ампутації. Якщо не буде реампутацій, все буде добре, чи візьмуться вони за цей випадок. Вони кажуть: так, беремо. І говорять попередню суму. Тому що протезування при високій ампутації це приблизно 35 тисяч доларів. Були випадки, коли це було менше – 30 тисяч, але іноді потрібно і більше коштів. У нас був хлопець, якому десять чи одинадцять разів переливали культеприймач, тому що кожного разу було недобре, не підходило. Спеціалісти будуть робити це стільки разів, поки не прийдуть до максимально ідеального результату. Тому по кожному бійцю є домовленість і в лікувальному, і в протезному закладах. Ми знаємо, що обов’язково вилізе щось супутнє, якась неврома або ще щось. Тому ми збираємо попередню суму. Ми нікого не приховуємо, крім хлопців із спецпідрозділів… Зараз у нас один з ГУРу і двоє з ССО, яких ми не можемо показати, тому що вони будуть продовжувати свою військову справу. В таких випадках ми просимо спонсорів про підтримку таких хлопців. В Америці, звичайно, з ними знайомляться, бачаться, спілкуються, але показати на загал їх ми не можемо. Один військовий з ССО нещодавно подзвонив мені, сказав, що був в одному дуже крутому центрі, але там йому відмовили, бо його не можна показати, про нього не можна розповідати.

"ТЕПЕР Я ТОЧНО ЗНАЮ: НАЙЩАСЛИВІШИЙ ДЕНЬ МОГО ЖИТТЯ – ДЕНЬ ПОВЕРНЕННЯ БРАТА З ПОЛОНУ"

- Ти знаєш не тільки як спілкуватися, працювати з людьми, які отримали важкі поранення… Ти ще знаєш, що таке бути родичем полоненого. Коли пішов воювати брат? Чому він опинився в Маріуполі на початок повномасштабної війни? Ви ж кияни… Твій досвід, коли ти дізнаєшся, що твоя рідна людина в полоні.

- Я тобі зараз відкрию секрет: ми не кияни, ми бандерівці (сміється.). Я родом з Тернопільщини. В Києві живу з 2000 року, переїхала сюди, вчилася, працювала. Нас троє в сім’ї, у мене ще є сестра, яка дуже багато років живе за кордоном, в Європі. І брат, найменший, якому нещодавно виповнилося 23 роки.

- Тобто, у 2014 році він був підлітком. Ти взагалі думала, що твій брат колись піде воювати?

- Спершу ні. У 2014 році взагалі не замислювалася, що мій брат колись буде воювати. Він був дитиною, йому було всього 12 років. І були великі надії, що все закінчився. Він неодноразово приїздив з мамою до мене в Київ. Куди його може повести сестра-волонтерка? Або сітки плести, або на якісь благодійні заходи, або на зустрічі волонтерів з військовими, або в госпіталь, або ще на якісь активності. Все було пов’язано з військовими. І в 2021 році мені дзвонить мама: "Малому прийшла повістка". Я зрозуміла: щось не те… Телефоную до нього. Він каже: "Ти ж не маєш права мені щось говорити. Чим ти займаєшся вісім років?"

Я знала, що рано чи пізно він піде воювати, але сподівалася, що до того часу, як він це вирішить, закінчиться війна. Він пішов до військкомату, звернувся до воєнкома: "Ви мені повістку напишіть. Я мамі скажу, що мені повістка прийшла". Він мамі так і сказав. Я з ним спілкувалася: "Добре, якщо ти йдеш, давай тебе влаштую туди, де нормальний комбат, нормальний комбриг. Куди ти хочеш?" Він: "Або в десант, або в морську піхоту. Але я забороняю тобі мене влаштовувати, оберу сам". – "Чого?" — "Бо комбат чи комбриг буде знати, що я твій брат. Не хочу, щоб про мене говорили, що я якийсь, як то кажуть, "мазаний" пацан. Піду туди, де тебе ніхто не знає". І він дійсно обрав підрозділ, де я нікого не знала, — 1-ий окремий батальйон морської піхоти. Взагалі, коли він пройшов медкомісію, по медичним показникам йому треба було лягати на операцію, тому що у нього четверта ступінь плоскостопості. Йому двічі написали відмову. Але він наполягав: "Напишіть мені, що все добре. Я все одно доб’юся свого". І воєнком сказав: "Ти – перший чувак за цей призов, який прийшов не відмазуватися. Тому обери сам, куди ти хочеш". І він обрав морську піхоту. Дуже хотів пройти їхній марафон і здати на берет. Потрапив не до Борсука, про якого читав, знав, що це мій друг. І у 2021 році третього грудня, на свій 21-й день народження, брат виїхав на ротацію на Донбас.

Вони стояли в районі Талаківки. Буквально за 50 кілометрів стояли мої знайомі хлопці з "Айдару". 22 лютого, а на Сході все почалося трошки раніше, ніж у нас, вони мені подзвонили: "Між нами стався прорив, батальйон малого спускається в бік Маріуполя". І в мене просто впало серце. Але там же "Азов", їхня база, значить, озброєння буде. Коли вже стало зовсім погано, я написала допис: "Допоможіть Маріуполю, пацанам", і Євгеній Маршал, позивний Маршал, мені сказав: "Таня, повір, там намагалися зробити все, що можливо". Після цього я зрозуміла, що – все, вони в оточенні.

12 квітня мені подзвонив старшина і дав почути малого, сказав, що він поранений, але живий, що їх розбили, вони залишилися без нічого… Останніми словами старшини було: "Якщо нас не розстріляють, то полон". А малий сказав: "Що б не було, просто пам’ятайте, що я вас дуже люблю". І все… До жовтня 2022 року я навіть не знала, чи він в полоні, чи живий. Звісно, мені було легше, ніж багатьом родичам, тому що я знала, куди дзвонити, знала, яка в нього частина, яка посада. Тобто, я знала алгоритм своїх дій. Знала, що росіяни одразу будуть хвалитися взятими в полон в Маріуполі, тому найпершою справою почала шукати і моніторити москальські канали, фото і відео. Я могла тільки здогадуватися, що брат все-таки у полоні, тому що старшина після нашої розмови скинув мені список тої групи, яка була з малим, — прізвища, ім’я, по батькові. Попросив: "Хай він буде у тебе. Подамо список у відповідні органи. Станом на 12 квітня ми живі. Якщо нас не знайдуть або знайдуть тіла, ти просто будеш знати, що нас розстріляли, нас не взяли у полон". Через три дні я впізнала перших чотирьох хлопців з цього списку на фотографіях на проросійському каналі. І ніби трохи стало легше: оскільки їх взяли у полон, значить, і його, вони ж були разом.

Це були безкінечні місяці пошуку. Коли передивляєшся всі ті відео, які виставляють москалі, коли просиш друзів, у кого є гроші і техніка, які можуть зробити розкадровку... Там, де якість була зовсім паршива і неможливо було витягнути, я практично в кожному високому хлопцеві бачила брата. Шукала його до жовтня. Я добре пам’ятаю перших хлопців, важких, морпіхів, яких поміняли. Їздила до них особисто. Ти їдеш з надією показати фотографію і запитати: може, був разом, може, десь бачив? Оскільки він був поранений, а поміняли хлопців поранених, може, його десь бачили. Але ні – ніхто не впізнавав. До жовтня я просто сходила з розуму. А потім мені подзвонили і сказали: "Поміняли офіцера, який був з твоїм братом разом в бараку". Цей офіцер погодився з нами поспілкуватися.

- Як ти весь цей час жила? Як трималася?

- Їхала на роботу до пацанів – це моя найбільша підтримка. Найважче знаходитися вдома. Ти не можеш поплакати, коли тобі хочеться, тому що шкода маму. Скільки разів ми говорили, вона жодного разу навіть не розглядала можливість поїхати до сестри за кордон: "А раптом його завтра поміняють, а я десь далеко?" І не про всі речі мамі говориш, які взнаєш.

- Коли його міняли, ти про це знала, хтось сказав? Чи дізналася вже по факту? Чи він подзвонив?

- Чесно скажу: я оббивала всі пороги, які тільки можливо і неможливо. Ми дійшли до представників Європарламенту, до депутатів, до представників Палати лордів Великобританії – де ми тільки не були. Звісно, є знайомі у всіх відомствах, які цим займаються. Мені подзвонив друг: "Буде обмін. Малого немає в списках". Я кажу: "Ну нічого, буде наступного разу. Чи ще колись. А взагалі, там морпіхи є?" — "Є". До мене приїхала моя кума, яка також займається полоненими, її чоловік Олексій був два з лишнім роки в полоні. І ми сидимо з нею, обговорюємо окрему, як допомогти мамі полоненого. Моя мама, щоб нам не заважати, пішла до спальні, щось там робила.

Вже вечір був. Чую, у мами дзвонить телефон. "Так, добрий вечір. Так, Олена Едуардівна…" Я розумію, що так пізно і так офіційно просто так не будуть дзвонити. А ще ніде не оприлюднили ніяких фотографій, лише координаційний штаб засвідчив, що пройшов обмін. Чую: "Повторіть". І я розумію, що мама біжить зі спальні до мене, я з кухні біжу до неї, слухаю і чую: "Ваш син … на території України…" (плаче.) Я впала на коліна… Не могла повірити… Не знаю, як це пояснити… Я просто впала і плакала. Я дякувала всім – всім, хто працював, всім, хто підтримував, всім, силам, богам, янголам… Якщо б хтось мене питав: "Згадай свій найщасливіший день у житті", то тепер я точно знаю, який у мене самий щасливий день у житті.

Пізніше зателефонував сам брат. Це було таке щастя! У мене все було, як у тумані, здавалося, поки я його не обійму, не притулю до себе, просто не повірю, що він вдома. Хоча це його голос, але я його не бачу. Бо поки їх везли а автобусі, був поганий Інтернет, відео не грузилося.

А на другий день я побачила… Завжди стараюся перевіряти папку спамів у Фейсбуці", бо дуже багато прохань про допомогу приходить туди. Заходжу в ту папку – і бачу, що у мене багато пропущених від якоїсь людини. Відкриваю переписку – а він мені відправив фотографію мого брата, який тільки вийшов з автобуса на українську землю. Це військовий, який слідкує за моєю сторінкою, який знає мене як волонтера. Він був на мене підписаний, але ми не були друзями. Він не зміг додзвонитися до мене у месенджері. Я за це себе картаю досі! Могла б набагато раніше дізнатися, що мій брат дома. І тепер у мене є фотографія його одного одразу після того, як він повернувся додому.

- Кажуть, люди, повернувшись з полону, ніколи з нього не виходять, завжди носять його з собою. Брат сильно змінився, як ти вважаєш?

- Я маму готувала до того, що фізично це повернеться її син, але не той, який був до війни. Я дуже боялася цього… Ми дуже тішилися після кожного обміну. Мама плакала, дякувала Богу за кожного сина і доньку, кого повернули. Казала: "Це добре, це хороший знак, коли повертають. Скоро і мій синочок вернеться". Одного разу я її посадила і сказала: "Мама, ти маєш бути готова, що він повернеться інакшим. Ти маєш бути готова, що це буде не той він".

У нас з нею були певні правила: не лізти в душу, не випитувати, не задавати дурних питань. Бо що це за питання, які іноді задають родичі: "Тебе там били?" Ми з мамою домовилися, у нас були певні правила. У нас навіть традиція була, коли ми чекали його з полону: кожного тижня їхали у торгівельний центр і купляли якусь потрібну йому річ. Ми розуміли, що після повернення у нього нічого не буде, що він буде схудлий. Знала, що знадобиться все нове – телефон, годинник… Кожного тижня ми ходили за чимось – так ми його тримали і трималися самі. Ми могли ходити годинами, щоб обрати звичайну шапку: "Чи буде вона йому пасувати? А пам’ятаєш, ми йому те купляли?.." Ми таким чином себе тримали: він повернеться, а тут його такі сюрпризи чекають, у нього буде весь гардероб… Так ми трималися до кінця зими 2023-го. Починається весна. Мама каже: "У нього нічого немає літнього. Ми купили все зимове, давай тепер щось на літо купляти". Кажу: "Мамо, не спрацювала наша тема, давай нічого не будемо купляти на літо. Дочекаємося його з полону – і тоді підемо з ним, одним махом накупимо йому всього, що він захоче". І перестали...

Подзвонили мамі 11 червня… Я розуміла, куди їх везуть. І була готова наступного дня о п’ятій ранку виїжджати. У мене є відео, як ми зустрілися. Ми дуже довго не могли знайти дорогу до санаторію, де він знгаходився. Брат чекав, злився. Була спека, він хотів пити, курити, йти кудись в магазин… Коли ми сіли розмовляти, він сам почав якісь речі розповідати, а ми нічого не питали, сиділи і слухали.

Я думаю, це, напевне, всім родичам треба запам’ятати, що звідти повернеться не та людина, яку ви знали. І навчіться слухати, не питати, — їм це необхідно. Якщо вони починають говорити, просто слухайте. Їм потрібна підтримка, їм потрібна опора – це все нелегко. Не тільки мій брат, а всі хлопці, кого я знаю з 2015 року, кого поміняли, перше, про що вони думають, — це: "Мене поміняли, а мої пацани, наші там".

Ми думали: брат повернеться з полону – разом відсвяткуємо Різдво, Святвечір або Новий рік. Але якось так всі разом прийняли рішення… "Так, я вас люблю, ви моя родина, але ви маєте зрозуміти: той, хто витягнув мене пораненого і не дав мені загинути, — він у полоні. Друзі мої в полоні, пацани мої в полоні. Я не хочу". Він просто хотів побути сам. Ні я, ні мама не вправі у нього вимагати, щоб він був з нами. Ми приймаємо його бажання, його рішення. Єдине, що я… Він і так це знає, я йому неодноразово повторювала, казала: завжди, яке б рішення він не прийняв, що б не хотів робити, чим би не хотів займатися, я його завжди підтримаю. Коли вони повертаються, їм багато чого хочеться, навіть в плані просто їжі. Коли він вперше потрапив в магазин, сказав: "Боже, тут стільки всього! Я всього хочу! Але я пам’ятаю, ти мені сказала, що треба бути акуратним, тому купив собі тільки один маленький "Снікерс" і одне морозиво". … Брат сказав: "Ти знаєш, полон багато чого навчив. Цінувати в першу чергу. Тому що дома ти не думаєш про крихти хліба, які лишаються в тарілочці після того, як ти поїси. А можна знайти пакетик, навіть рваний, заклеїти його скотчем і згребти туди ці крихти. Раптом завтра не дадуть їсти"…

"НАЙГОЛОВНІША ЦІННІСТЬ У ЖИТТІ НЕ СМАЧНО ЇСТИ, КРАСИВО ВДЯГАТИСЯ І ЇЗДИТИ НА МОРЯ, А ЛЮДИНОЮ БУТИ"

- Скажи, якою ти стала за роки війни? Наскільки змінилася з того часу, коли вперше прийшла у госпіталь? Яка ти зараз, що про себе знаєш?

- Більш цинічною – це точно. Нещодавно мене питає друг: "Ти кожен день бачиш поранення, ампутації – як це витримуєш?" Ну, не сідати ж над ними, не плакати. Вони приходять, щоб ми їм допомогли. Тому ти або плачеш і нічого не робиш, і толку від тебе нуль, або береш і допомагаєш. Так, це боляче, це страшно, але ти мусиш включитися і щось робити. І це стосується не лише поранень. Це стосується і дітей. Дуже різні люди дзвонять і просять допомоги. Навіть якщо я не можу допомогти фінансово або фізично, то можу знайти потрібного спеціаліста – у мене багато контактів. Мені неважливо, цивільна людина чи ні потребує допомоги. Ми всі маємо підтримувати один одного.

Але я маю за що і подякувати війні. Вперше я озвучила це для себе десь році в 2016-му. Сама себе спитала: до 2014 року хто мені заважав купити якесь печиво, пластилін, фломастери і поїхати в дитячий будинок? У нас що, дитбудинків не було? Чи купити памперси, каші, пряники і поїхати до закладу, де полишили стареньких батьків, вони немічні, їм також хочеться вівсяного печива? У нас що, їх мало? Притулків для тварин у нас мало? Пофіг було! Не на себе тільки пофіг було. Хотілося хорошого життя, мати гарний вигляд, красиво вдягатися, добре їсти, їздити на моря… Здавалося, що це – найголовніша цінність у житті.

- А що найголовніша цінність?

- Людиною бути! Коли мене питають: "Чому ти досі цим займаєшся?"… Вважаю, що маю у цих хлопців і дівчат заслужити їхній захист Тому кожного дня маю робити щось таке, аби заслужити їхню турботу про мене. Вони самі мене надихають, спонукають рухатися далі, йти щось робити… Тебе не може не надихати боєць, який прийшов на марафон на двох бігових протезах, і поки ми чекаємо старту, він тебе запрошує на танець і танцює з тобою. Потім ти його з дружиною запрошуєш на великий танцювальний вечір, який організували мої друзі в підтримку нашого центру і фонду, а через тиждень він тобі надсилає фотографії, що в школі танців на двох протезах вчиться танцювати і готується до виступу…

Зараз повернувся Стас Зорій – молодий хлопчина, який єдиний вижив в своїй групі, який піднімав прапор над звільненим Ізюмом. Йому пророкували, що він не зможе займатися кікбоксінгом. Вчора бачу в Інстаграмі: боксує. На протезі!

І таких історій безліч. Ті, які я згадала в цій розмові, — це 0,0001 відсотка. Це люди моєї сили, це місце моєї сили. Мені здається, що я без них не вивезла б. Навіть в плані нашої родинної ситуації з малим у полоні – це були найперші люди, хто мене підтримував. Всі військові, які мене знали, переживали за мене… Хлопці з Бахмуту дзвонили після кожного чергового обміну: "Таня, скажи, що є малий!" Боєць у Бахмуті, всі знають, що там робиться, але він знаходить секунду, щоб набрати мене! Ця людина, яка ризикує своїм життям, пам’ятає не просто про мене, а про мій особистий родинний біль, і йому не байдуже – він дзвонить і питає… Тому кожного дня я маю заслуговувати у них повагу до себе.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ